Львів
Львів
Сьогодні Шпиталь є прикладом та історичним свідченням про змагання галичан у співпраці з Українською Греко-Католицькою Церквою щодо забезпечення медичного обслуговування найменш захищених верств населення. Інституція пов’язана насамперед із визначними діячами медицини, культури і науки, зокрема: Митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким, який відпустив земельну ділянку на узбіччі Святоюрської гори при вул. П. Скарги, 4 (нині Озаркевича) для побудови даної установи.
Ця ділянка належала до найдавнішого володіння василіянського монастиря святого Юра, званого Святоюрською юридикою Яворщина, яка була утворена 1550 р. Відомо, що 1766 р. на тій юридиці стояла стара заїжджа корчма з двома ізбами (покоями), з алькерами (спальнями) і сіньми. Юридика мала 12 будинків, серед них – дім цигана-коваля та шевця. У ІІ пол. XVIII ст. на землях Яворщини митрополія збудувала броварню та житловий мурований будинок із офіциною (флігелем), в якій була розташована боднарська майстерня (виготовляли бочки для пива) та стайня з яслами. Цей будинок збережений донині. Бровар перебував в оренді юдеїв. 1854 р. на замовлення Івана Колянківського до бровара «Brauhaus» добудували пивну «Bierstube», і він отримав конскр. №81 2/4, а житловий будинок з майстернею «Wohnhaus» – конскр. №82 2/4. У 1867 р. при броварі була збудована склеплена льодівня (буд. Щебльовський, арх. Яків Шведзіцький). З 1879 р. вулицю почали називати Пивоварською. В 1884 р. житловий будинок був реконструйований: підняли стіни і влаштували новий дах із черепичною дахівкою, в офіцині замість стайні влаштували склад деревини. 1885 р. вул. Пивоварську назвали вул. П. Скарги, хоча бровар функціонував до 1903 р. Під лічницю відразу вирішили пристосувати існуючий житловий будинок, який походить із ІІ пол. XVIII ст.
Задум створення своєрідного шпиталю виник 1902 р. Ініціатор – відомий лікар Євген Озаркевич, на чий заклик відгукнулися українські громадські товариства й організації, діячі медицини, науки, культури, правники, священики: др. Петро Сушкевич, др. Лев Коссак, др. Щасний Сельський, др. Антін Хомин, др. Софія Морачевська та др. Михайло Коцюба, крилошани отці Богдан Пюрко та Іван Чапельський, катехит отець Іван Рядович, юристи Кость Левицький та Осип Онишкевич, урядовці Михайло Павлишак та Михайло Глиджук, член Міщанського братства Михайло Павлишак та інші.
На загальних зборах засновників товариства лікарі-амбулаторії в січні 1903 р. установі надали назву «Народна лічниця», ухвалили статут Товариства “Народної лічниці”- і надіслали його на затвердження до австро-угорського намісництва у Львові.
На початку 1904 року зусиллями та пожертвами громадськості відкрито український лікарняний заклад.
Директор Народної лічниці д-р Євген Озаркевич запросив відомого українського архітектора, будівничого і підприємця Івана Левинського, який розробив проект реконструкції (затверджений 12.05.1903 р.), згідно з яким у житловій частині цього будинку була влаштована власне лічниця, а офіцина залишилася складською.
1904 року «Народна Лічниця» має вже 4 поліклінічні відділи: інтерністичний та педіатричний (лікарі Є. Озаркевич та М. Вахнянин) , хірургічний (др. Р. Баронч, пізніше – др. М. Більчик та др. Вольф), окулістики (др. М. Грушкевич) та гінекологічний (др. С. Морачевська та др. Брайтер).
В 1905 році утворено дерматологічний відділ (др. Левко Чачковський), а дещо пізніше – вушний (др. Заболоцький).
В часі І світової війни більшість лікарів Народної Лічниці мобілізовано до війська. На базі Лічниці російські окупаційні війська утворили невеликий військовий шпиталь, а при відступі зі Львова забрали зі собою обладнання, інструменти та білизну. Др. Є. Озаркевич робив спроби «реанімації» Лічниці, але через хворобу йому це не вдалося (помер 22.09.1916 року у Відні). Після cмерті Є. Озаркевича директором став доктор Броніслав Овчарський, а з ним працювали др. Сафіян, др. Брайтер та др. Сильвестр Дрималик.
Після війни директором Народної лічниці став єпископ Й. Боцян (1918 – 1919 рр.), після нього прелат Л. Куницький (1919 – 1921 рр.). Вони та їхні наступники – відомі лікарі й громадські діячі (С. Дрималик, М. Вахнянин, І. Куровець) поліпшували матеріально-технічну базу закладу, залучали до праці на громадських засадах чи за символічну оплату кращих українських лікарів і студентів медицини.
У квітні 1922 р. внесли зміни до статуту «Народної лічниці», які крім амбулаторного лікування дозволяли відкрити стаціонарне відділення.
Від 1924 року аж до смерті (13.05.1931) директором Народної Лічниці був невтомний реалізатор побудови стаціонару Народної Лічниці др. Іван Куровець. По його смерті директором Народної Лічниці став др. Тит – Євген Бурачинський.
Лічниця і надалі надавала допомогу амбулаторним хворим. Після війни з ініціативи Товариства Охорони Молоді в Лічниці розташувалася Порадня Матерів. Згодом, завдяки жертовності Митрополита, Порадня отримала окреме приміщення на вул. Ходорівського, 12.
З кожним роком ширилася популярність лічниці-амбулаторії серед населення Галичини. Кількість хворих, які зверталися по допомогу, невпинно зростала. Щорічні звіти показують кількість відвідувань: 1920 року – 6 307 пацієнтів, 1926 року – 19 191 пацієнт, 1930 року – 25 276 пацієнтів, 1938 року – 41 044 пацієнти. Унікальна українська Лічниця здобула в Галичині авторитет та популярність не тільки серед українців, але й серед представників інших націй, відсоток яких серед пацієнтів Народної Лічниці сягав сорока. Тому постала нагальна потреба побудови повноцінного шпиталю.
В 1929 року зібрання інтелігенції, представників громадських організацій Галичини з нагоди 30-річного ювілею перебування А. Шептицького на Митрополичому престолі, ухвалило, що найкращим пошануванням Митрополита буде побудова лікарні його імени.
План Шпиталю склав відомий львівський архітектор інженер Євген Нагірний. 14 вересня 1930 року, під керівництвом інженера-архітектора Олександра Пежанського розпочато будівництво. Того ж таки дня закладено і освячено наріжний камінь .
Відозва до складання пожертв на будівництво нової лікарні знайшла широкий відгомін серед української громади. Засновано ініціативний комітет під проводом єпископа Івана Бучка. Активна діяльність Комітету увінчалася тим, що за 4 роки (1930-1933р.р.) було зібрано 150 000 злотих. Пожертви надходили звідусіль, у тому числі із-за кордону: США, Канади. П’ять тисяч доларів США пожертвував на споруду Митрополит А. Шептицький. У післявоєнний період хворі, які мали змогу, платили мінімальні грошові датки, що підтримували фонд будівництва.
Спорудження і облаштування шпиталю тривало до 1937 року. Було витрачено 700 000 злотих.
Для добору лікарських кадрів наприкінці 1937 року створено кваліфікаційну комісію в складі доктора Максима Музики (на той час – голови УЛТ), директора поліклініки «Народна Лічниця» Тита-Євгена Бурачинського, доктора Л. Максимонька та доктора О. Подолинського, яка на конкурсних засадах, призначала ординаторів та керівників відділів. На той час при Шпиталі працювали такі відділи:
Дозвіл на відкриття шпиталю народжувався буквально в муках. Нарешті, після виконання всіх вимог санітарних комісій Воєводства, (підсилення вентиляції, виділення септичних палат в гінекологічному відділі та обладнання бомбосховищ тощо), щойно в квітні 1938 року відбулося посвячення Українського Шпиталю. 10 квітня єпископ Іван Бучко в співслужінні о. мітрата Юліяна Дзеровича та о. Семчишина довершили освячення Шпиталю. З огляду на хворобу Митрополит не зміг брати особистої участі в освяченні, проте надіслав учасникам свята лист-благословення:
«Треба висловити радість, що ми дійшли до звершення цього доброго діла та що є створений осередок для тих усіх, що терпить, без огляду на їх національну та віросповідну приналежність. Треба радіти, що молоді лікарі дістануть верстат праці і студій.
Всі українські установи здвигнені великим трудом. І не прийшло легко і здвигнення шпиталю “Народної Лічниці”. Тим тривкіші підвалини, чим довше вони будовані.
Моїм первісним бажанням було, щоб шпиталь називався іменем св. Йосафата і тільки на просьбу громадян, що займалися цією справою, зокрема п. п. лікарів, я згодився дати шпиталеві фірму свого імені.
Бажаю найкращих успіхів тому заведенню, що служитиме всім українцям та неукраїнцям і благословляю всіх, що працювали над цього здвигненням, своїми молитвами буду просити Господа, щоб мав український шпиталь в своїй опіці.»
1 лютого 1938 року +Андрей
Директором Шпиталю став Тит-Євген Бурачинський, його заступником – доктор Олександр Подолинський, адміністратором – В. Пашкевич. Господарський догляд знаходився в руках сестер згромадження св. Вінкентія. Це згромадження передало на будову Шпиталю білизну та грошовий даток , сумарно близько 60 000 злотих. Настоятелька, сестра Аліція Поппе – фламандка, разом з директором та його заступником вела всі адміністративні справи і провадила касу Шпиталю . До 1939 р. працювало 15 сестер, які обслуговували 120 хворих.
11 квітня 1938 року прийнято перших хірургічних хворих, яких оперовано вже наступного дня.
Як лиш відкрито стаціонар, кількість амбулаторних хворих значно зросла. Збільшилося навантаження на рентген відділення, аналітичну лабораторію, а приміщення цих служб були обмеженими. На допомогу прийшли монахи Студійського Уставу. Розташований поруч зі Шпиталем будинок «Студіону» поступово перейшов до його користування. Знаючи потреби українських лікарів та їх підопічних, отці Студити поступово передавали приміщення монастиря для влаштування терапевтичного, хірургічного, педіатричного, неврологічного та стоматологічного кабінетів, аналітичної лабораторії (4 кімнати), нарешті – для кабінету рентгенотерапії.
5 липня 1938 року Свято-Успенська лавра Студійського Уставу в Уневі замовляє в фірмі «Сіменс» терапевтичний апарат найновішого зразка з усіми комплектуючими на суму 33 000 злотих. Рентгенотерапевтичний апарат являв із себе на той час останнє слово техніки. Він мав подвійне охолодження трубки (олійне і вторинне-водяне), автоматику, що вимикала високу напругу при недостатньому перепливі охолоджувальної рідини. Зберігається листування з цього приводу, а також протокол випробування і приймання апаратури за підписом доктора Ярослави Криштальської від Шпиталю, отця Йогана Петерса (від Студіону) та представника фірми «Сіменс» інж. Андрія Драгомирецького.
Війна прийшла до Львова у вересні 1939 року. Після німецького бомбардування залізничного двірця до Шпиталю надійшли перші поранені. В наступних місяцях до хірургічного відділу привозили поранених з Яворівської, Янівської, Городоцької та інших лікарень. Навіть тоді, коли Львів зайняла Червона Армія, в Шпиталі лікувалися поранені польські військовослужбовці.
У жовтні 1939 року більшовицька влада призначила «Народну лічницю», як найновішу й найкраще устатковану лікарню Львова, для лікування партноменклатури, командирів Червоної армії, службовців НКВС та їх родин. Кількість лікарняних ліжок зменшили до 60. У травні 1940 року ліквідовано каплицю (в ній замешкала старша акушерка). Багато лікарів звільнили з роботи, звільнили також усіх сестер-вінкентинок. В 1941році сестри повернулися до праці в Шпиталі, але вже в цивільному одязі.
В часі війни статус Шпиталю відновлено. Директором знову став Тит-Євген Бурачинський, його заступник др. І. Федейко суміщав завідування хірургічним відділом, внутрішній відділ очолив др. Олександр Барвінський, опісля його замінив др. Василь Кархут. Знову освячено каплицю, в якій встановлено погруддя Митрополита Андрея. Капеланом став о. Іван Котів.
У 1944 р. після ліквідації Греко-Католицької Церкви «Народну лічницю» перетворили на 3-ю міську лікарню, при тому зберегли старий медичний персонал, до якого належали також монахині. Прийшла окупаційна совєтська влада розуміла їхню виняткову жертовність і “закрила очі” на ідеологічну розбіжність.
Протягом 48 років функціонувала 3-я міська лікарня та її поліклінічне відділення.
Із встановленням незалежності України в січні 1992 року Народна Лічниця знову відновила свій статус, як перша в Україні недержавна лікарня «Український Шпиталь імені Митрополита А. Шептицького».
6 червня 1994 року Шпиталь був переданий у власність Львівської Архиєпархії УГКЦ.
З липня 1995 року через брак коштів Шпиталь функціонує в режимі денного стаціонару.
На фасаді у 2000 році помістили меморіальну дошку Митрополиту Андрею Шептицькому (худ. Роман Петрук).
За рішенням Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Любомира Гузара з квітня 2001 року Міжнародний Благодійний Фонд «Карітас України» перейняв відповідальність за подальший розвиток Шпиталю та забезпечив її стабільне фінансування. Шпиталь було залучено до виконання проекту Карітасу «Опіка вдома», згідно з яким близько 200 самотніх хворих і немічних у Львові були забезпечені доглядом.
У 2007 році Шпиталь визнаний переможцем Національного конкурсу «Благодійник року» у Львівській області.
У 2013 році Шпиталь знову перейшов в управління Львівської Архиєпархії УГКЦ.
Виклик швидкої 24/7